Вічний, як правда
Літературно-мистецька композиція про дитячі роки Тараса
Шевченка для учнів 5-6 класів на вшанування
200-річчя з дня народження Кобзаря
Орлянська Олена
Анатоліївна
2014 рік
Вічний, як правда
Літературно-мистецька
композиція про дитячі роки Тараса Шевченка для учнів 5-6 класів на вшанування
200-річчя з дня народження Кобзаря
Мета: поглибити знання учнів про життя і творчість сина
українського народу – Тараса Шевченка;
спираючись на слово, домагатися розвитку не тільки інтелекту, а й душі;
спонукати учнів до власної творчості; виховувати любов і повагу до спадщини,
яку нам залишив поет, традицій нашого народу, бути справжнім патріотом України.
Святково прибраний зал із стіннівками
і малюнками учнів, присвяченими 200-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка.
Сцену прикрашено вишитими рушниками, в центрі - портрет Тараса Шевченка у
рушнику. Під портретом на столі, покритій вишитою скатертиною, – «Кобзарі» Т.
Шевченка, видані в різних роках минулого і теперішнього століть. Ліворуч - мультимедійна дошка з презентацією про життя
і творчість Кобзаря.
Він був сином
мужика
і став володарем у царстві духа.
Він був
кріпаком і став велетнем
у царстві
людської культури.
Іван Франко
Звучить пісня на слова Т.Г. Шевченка «Садок
вишневий коло хати» у виконанні шкільного вокального колективу.
Ведуча. Щороку приходить
до нас весна, а з нею – Шевченківські свята. Тарас Григорович Шевченко відродив
націю, возвеличив братів німих і провістив своєму народові новий світ.
Ведучий. Доля переслідувала його в
житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані
його любові до людей в ненависть і погорду... Доля не шкодувала
йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Ведуча. І хоч минуло досить багато часу,
народ пам´ятає,
знає і шанує свого генія. Тож запрошуємо Вас на наше свято.
Ведучий: Велетню духу, митцю могутньої творчої сили, співцеві волі народної Тарасу
Григоровичу Шевченку присвячується.
Звучить пісня «Думи мої, думи мої…».
Учень. Благословен той
день і час,
Коли прослалась
килимами
Земля, яку
сходив Тарас
Малими босими
ногами,
Земля, яку
скропив Тарас
Дрібними росами-сльозами.
Учениця. 9 березня 1814 року в селі Моринці на
Черкащині в сім’ї кріпака Григорія Шевченка та дружини його Катерини серед
морозної темної ночі блиснув на все село один вогник – це народилася дитина.
Для пана – нова кріпацька душа, а для України – великий поет, незламний
Кобзар. Батьки дали йому ім’я
Тарас. Хлопчик ріс лагідною, чуйною та
щирою дитиною. Найбільше він любив свою матінку.
Інсценізація «Розмова малого
Тараса з матір’ю»
Заходить жінка, вбрана в селянський
одяг, несе запалену свічку,ставить на столик біля портрета
Т.Шевченка. До неї підходить хлопчик.
Хлопчик. Матусю,а правда,
що небо на залізних стовпах стоїть?
Мати. Так,
синочку, правда.
(Жінка сідає на лаву, хлопчик сідає біля
неї).
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог
свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка
гасне, зірочка падає. Бачив?
Хлопчик. Бачив, матусю,
бачив. Матусечко, а чому одні зірочки ясні,великі,а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла,заздрісна,скупа, її свічка
ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічка такої
людини світить ясно, і світло це далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду
добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся, мій
хлопчику.
Учень. Гірке дитинство випало на долю Тараса. Коли
йому було 9 років, радість і втіха потьмарилися горем: померла мама.
Тарас. Там матір добрую мою
Ще молодую у могилу
Нужда та праця положила.
Учениця. І почалося
страшне сирітське життя біля мачухи. Чужа недобра жінка дуже погано ставилася
до Тараса. Її дратували його мрійність, гаряча вдача.
Інсценізація
уривка з п‘єси Спиридона Черкасенка
«До
світла, до волі!»
Тарас. А що там за горою?
Там мусять бути
залізні стовпи,
Що підпирають небо.
А що, як піти та
подивитися,
Як там вони його
підпирають?
Піду й
подивлюся.
Вийшов.
Вибігає Оксана.
Пізній час.
Та де ж то
справді той Тарас?
І ще хвилинку
почекаю,
А потім спать.
Сама не знаю…
Тарасе!
Оксана роздивляється,
побачила Тараса.
Оксана. Тарасе, гей, іди
сюди!
Та швидше,
швидше-но іди!
Тарас. Оксано, ти мене
чекаєш?
Оксана. Ну і наробив же
ти біди!
Кажи хутенько,
де блукаєш?
Тарас. Біди? Якої?
Оксана. Де ти був?
Гармидеру було багато.
Тут мачуха лаялись,
А тато пішли
тебе шукать.
Чуєш? І Катря
теж.
Тарас. А я приїхав! Оце
тільки.
Оксана. Звідкіля? Ти
дуриш?
Тарас. Бодай так дихав,
як дурю!
Ген звідтіля!
Ходив побачити
край світа.
Оксана. А де ж той край?
Далеко?
Тарас. Так. Пройти
треба великі жита,
А потім гай, а
там – байрак,
А далі – поле до
могили,
А далі – уже й
світа край.
Оксана. І ти дійшов?
Тарас. Ні. Через гай
перейшов був,
Та пострічався з
чумаками…
Степан. Апчхи!
Тарас. Це хто, Степан?
Оксана. Та, мабуть, він
десь притаївся.
Тарас. Ага! Дрожиш, як
той баран!
Я тобі ще не
помстився за ранок!
І не втечеш від
рук моїх!
Б‘ються.
Степан. Мамо, він мене
хоче вбити, мамо!
Мачуха. Що тут таке?
Це знов Тарас?
Не встигло
вбігти ще до двору
І бійку знову!
Дяк (вийшов з
хати). Що сталося, добрая Грицихо?
Мачуха (до
Тараса). Стривай, впіймаю в руки,
Зазнаєш ти
науки!
Ви гляньте, з
хлопцем що зробив
Харциз, той
виродок сибірський!
Дяк (оглядає
Степана). Да, учинок безпримерний!
Власи, зела,
потолочив!
Потолочив і
ребра, й зуби.
Мачуха (до
Степана). Що, не болить ніде, мій любий?
Степан. Болить, болить,
ламає бік.
Мачуха. Ну, щастя має,
що утік.
Заходить батько
з Катрею.
Батько. І з нову тут
якийсь гармидер!
Мачуха. Ось, полюбуйсь,
Як твій харциз
довів дитину знов до сліз.
Коли б не ми, то
й очі б видер!
Та хай вам чорт
усім гуртом!
Візьму дітей – і
до рідні.
Чи стільки
світа, що в вікні?
Дяк. Строптивий!
Аввесалон!
Батько. Добрий вечір
вам, пане дяче!
Та що тут
сталося у вас?
Одна кричить, а
друге плаче,
Невже вернувся
наш Тарас?
Мачуха. Хіба не бачиш?
Батько. Ну, слава Богу!
Катря. А де ж він?
Батько. А ми вже з
Катрею на все село
Зняли тривогу.
А він, бач,
вдома, вражий син!
Мачуха. Ви чули, добрі
люди?
Він, слава Богу!
Тут розбій, тут
гвавт!
А він… О Боже!
Батько. А що ж робить?
Не щеня! Не
виженеш пугою з двору.
І так вже досить
поговору!
А може, то ще і
брехня!
Мачуха. Брехню ще буде
завдавати!
Проте - як знаєш!
Але з хати
Тараса витури кудись!
Або сама піду
звідсіля,
Терпіть не буду
цього зілля!
Батько. Куди ж?
Мачуха. Багато місця
скрізь.
Катря. Ніколи в світі!
О, ніколи!
Мачуха. Та мусить буть
цьому кінець.
Чи ось візьме
панотець охоче до своєї школи.
Дяк. Гаразд.
Батько. А зі школи він
куди?
Нема де дітись,
знов сюди.
І не позбудешся
ти лиха.
Мачуха. Чого ж сюди?
У школі буде
спать і у хазяйстві помагать.
Дяк. Говорить істину
Грициха.
Нехай живе хоч і
однині!
Мачуха. Хоч вивчиться
читать Псалтир,
А то тиняється
без діла,
Побий його
нечиста сила.
Доволі! Буде вже
мені!
Батько. Та я і сам був
не від того,
Щоб хлопця
вивчити…
Але… У вас йому
не буде зле?
Мачуха. Чи чули ви цього
дурного?
Зле буде йому у
панотця!
Чи, може, буде
йому дома краще?
Батько. Воно й то
справді.
Дяк. Анця кормитиму
аз меда слаще.
Нехай що хоче,
то і їсть.
Тяжкого труду в
мене – ні!
Батько. Ну що ж, нехай іде!
Катря. О, тату!
Батько. Так, шкода
хлопця.
Що ж робить?
Нема достатку.
Треба вчить.
Вмиратиму,
То грунт і хату
віддам я іншим,
А йому усе це
все, я думаю, нінащо.
Великомудрий
він!
Тому і виросте
або ледащо,
Якого ще не знав
і світ,
Або як дійде
старших літ,
Усіх він розумом
здивує.
Йому достатки
наші – тлінь.
Не їстиме він
хліба з поля,
Не ця йому
судилась доля.
Нехай же, Бог,
щастить.
Дяк. Амінь.
Тарас. Там батько плачучи з дітьми,
А ми малі були та голі,
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині! А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята…
(Тарасик стоїть засмучений, потім швидко йде зі сцени)
Бандуристка виконує пісню «Ой, не шуми, луже».
Учень. Шматок хліба доводилося заробляти
нелегко: носив воду школярам, працював у дяків, читав Псалтир над померлими,
наймитував, пас громадську череду.
Учениця. Найбільшою радістю у дитинстві
для Тараса була дружба із сусідською дівчинкою-сиротою Оксаною Коваленко.
Інсценізація
уривка з твору Оксани Іваненко
«Тарасові
шляхи»
Тарас. Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
(Тарас сідає на край імпровізованої
сцени.)
Як прийде
Оксана, скажу: «Ти моя зіронька».
(З’являється дівчинка у вишитій сорочці,
боса, на голові стрічка.)
Тарас (радіє). Ось іди,
Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.
Оксана.
Ну, що?
Тарас. Та йди ближче.
Оксана. Та я й звідси почую.
Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в
Лисянку.
Оксана.
А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на
маляра.
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря – підеш на
маляра?
Тарас. Років за два буду маляром!
Оксана.
А що це таке – маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював.
Схотів – дерево, схотів – ха-
ту, а схотів – козака.
Оксана. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей – поставлю хату з
віконницями. Віконниці роз-
малюю лілеями або
барвінками, а на дверях… Ех! Козака зма-
люю на стіні! (Пауза.) Тебе змалюю та й дивитимусь на
тебе.
Оксана (підходить
ближче, сідає). Таке вигадуєш! (Підсовується.)
Бідний
ти, Тарасе, у тебе й
сорочка не біла.
Тарас. А
ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана (тихенько). Ну, то й що?
Тарас. Зіронька – то це ти!
Оксана.
Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе. Ти
у вінку – найкраща за всіх
панянок у світі. А я
тобі ще й чобітки справлю із срібними під-
ківками.
Оксана. Срібними…
Тарас. І золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана. Ще ні в кого таких не було.
Тарас. А в тебе будуть.
Оксана. За що ж справимо?
Тарас. Одіб’ємось од злиднів. Тоді й усе
буде. І по дзвіночках угадаю-
ти йдеш.
Оксана.
Я без тебе – нікуди.
Тарас. А як до пана покличуть?
Оксана. Не піду, хоч убий, не піду.
Тарас. І я не віддам тебе нікому.
Оксана. А коли що – рішу сокирою.
Тарас. А я втечу до тебе звідки завгодно.
Оксана. А як закують? Не діждуся – мій вінок до
тебе припливе.
Тарас. Оксано, не кажи цього. Може, й
річки туди не буде.
Оксана. Докотиться через гори, долини,
байраки.
Учень. Хтозна, як
склалася б доля Тараса, може, поєднала б двоє сиріт у майбутньому?
Учениця. Але доля вчинила
по-іншому.
Читець.
Ми в купочці колись росли,
Маленькими собі
любились.
А матері на нас
дивились
Та говорили, що
колись
Одружимо їх. Не
вгадали.
Старі зарані
повмирали,
А ми малими
розійшлись
Та вже й не
сходились ніколи.
Вокальна
група виконує пісню на слова Т. Г. Шевченка «Така її доля».
Ведуча. Дивно –
До 15 лиш літ
Тут прожив –
Билиною билина,
А ввібрав у себе весь той світ,
Що зоветься словом Україна.
Учень. Восени 1829 року
разом з обслугою пана Енгельгардта Тарас Шевченко виїздить до міста Вільно.
Майбутній поет на довгі роки залишає рідний край.
Учениця. Промайнуло
дитинство. А далі…
Читець. О Доле! Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли;
у нас нема
Зерна неправди
за собою,
Ходімо ж,
доленько моя!
Мій друже
вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше,
дальше слава,
А слава –
заповідь моя!
Ведучий. Найкращий і найцінніший
скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
Ведуча. Слава
Кобзаря пережила й переживає століття. Про нього складають вірші, співають
пісні, вшановують його пам‘ять.
Ведучий. Добра
слава про великого сина України лине у світи, несучи істину та правду.
Читець виконує авторську поезію учениці
9 класу Приймак Діани.
Неправду кажуть, що немає
Пророка свого в ріднім краї.
Він був, він є і буде в нас -
Наш батько нації – Тарас!
Це він закликав нас до бою -
Будить свою хиренну волю,
Яку вже понад триста літ
Тримав в кайданах московіт.
Гуртуймося, єднаймося,
Буть пильними стараймося!
За всяку ціну втримать волю!
Ніщо ж не родиться без болю.
Звучить пісня «Заповіт».
Немає коментарів:
Дописати коментар